Крымский клуб фантастов
Главная
Авторы
Произведения
Журналы клуба
Книги
Фестиваль
Друзья клуба
Контакты



Главная страница сайта

Малiна Марiанна
Евпаторiя

Фіолетові діти

Хто знає про те, що далеко за туманними хвилями є прекрасний світ мрії?
Чаньський афоризм


Кращий ігровий сервер – Земля: карта всього одна, але на 6 мільярдів гравців; читерів немає, адмін терплячий, але якщо вже забанить...
                            Сучасний анекдот




Частина I
Розділ I

1

Наді мною було небо. Блакитне, по-літньому вицвіле. Листя дерева на цьому тлі чітке, живе, прозоро-зелене.  Видно  тоненькі прожилки, здається, ще трохи – і побачу хлорофілові зерна. Звідки я це знаю? Байдуже… Таке неймовірне щастя! Теплий вітерець, що пахне літом… Небо, листя, я. Все так, як має бути. Це – блаженство, що відчувається кожною клітиною тіла. Що це за дерево? Здається, клен. Звідки я це знаю? Байдуже… Небо. Листя. Я. Щастя.
Небо. Листя. Я. Щастя… Небо. Листя. Я. Щастя… Все закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше… ще…
– Дарино! Дарино Миколаївно, ви мене чуєте? – зненацька я бачу над собою дебелу, як вавилонська башта,  шкільну медсестру Нюру.
– Так, чую, здається…
– Впізнаєте?
Здається, впізнаю. І себе, і Нюру, і свій кабінет, і цього хлопчину з зеленими, як  пляшкове скло, очима.  
– Що ж ви дітей лякаєте? – усміхається Нюра і закручує пляшечку з нашатирем. –   Мабуть, не їли зранку?
– Ні, – дурнувато посміхаюсь.
– Ходімо до мене, я вас чаєм пригощу і пиріжками з вишнями, сама готувала. А то охляли зовсім. Зомліли на рівному місці. – Скептично оглядає мою хирляву фігуру з висоти свого зросту. – Вставайте, я вас доведу, полежите трохи на моєму диванчику… заміряю вам тиск… Я вдячно чіпляюсь за її пухку руку, притуляюся щокою до великих, як всесвіт, грудей. До білого, хрусткого від крохмалю, халату, що пахне ліками. До надійності всього цього світу: теплого, живого, справжнього.      
– Дарино Миколаївно, я можу йти? – чемно питає підліток, що тупцяється поряд.  Де ж у його очах  переляк? Ні, скоріше, цікавість. А ще – зверхність. Зухвалі зелені очі зиркнули на мене і втупились в підлогу, імітуючи покору.  
– Вибач, Кириле, – чомусь вибачаюсь я, відводжу погляд і  не наважуюсь одразу  глянути в його бік. – Зустрінемось у понеділок, о цій же порі. Йди.  
– До побачення, – сама ввічливість. Очі сховані під довгуватим, як на чемного учня,  пасмом чорного волосся, що вибилося  із зачіски в «кінський хвіст».  Дурнувата мода.
– До побачення.                                                                                             
Нюра тягне мене до свого кабінету. Йде енергійно, трохи розхитуючись взад-вперед. «Крокуючий танк», – згадую я прізвисько, що вліпили їй учні. Що ж, не безпідставно. Гарний, надійний крокуючий танк веде мене через ворожу армію учнів, що юрмляться коридором. І вони шанобливо розступаються.     

2

    – Ви, Дариночко, занадто мало приділяєте уваги харчуванню. А правильне харчування – це запорука здоров’я, – авторитетно заявляє Нюра, наливаючи мені чаю до чашки, яку прикрашають  дрібненькі сині квіточки і темна від чаю зазубрина. – Я бачила, як ви  їсте в їдальні, – як те колібрі… Звідки ж візьметься здоров’я? І нормальний тиск? Це ж сміх, а не тиск, у вашому віці…  І чай, не бійсь, без цукру п’єте. А цукор при розумовій праці – дуже корисна річ. Чи про це ваш Фройд не писав?
Не писав, – посміхаюся і кусаю смачного домашнього Нюриного пиріжка.
    – Ви погляньте на себе. Гляньте! Це ж  істощеніє, а не фігура. Звісно, зараз модно бути худими, але куди ця мода заведе – одному Господу відомо… – продовжує відчитувати мене Нюра.  
Я дивлюся на себе в дзеркало, що висить на стіні навпроти столу, де мене Нюра підкормлює. Та нічого… Я – як я. Може, трохи бліда. А так – навіть симпатична. Сірі очі. Непедагогічно руде волосся з короткою хлопчачою зачіскою. Якщо мене порівнювати з медсестрою, я, мабуть-таки, тендітна. Усміхаюсь до себе, на щоках з’являються дитячі  ямочки, яких зазвичай не буває в занадто худих. Мені хочеться вірити Нюрі – що я зомліла від недоїдання. Чи від недосипання. Чи від тяжкої праці, що мене замордувала. Чи ще від чогось природнього. Але все це буде неправдою. І я це знаю. Але…  Я не можу сказати Нюрі, що мене турбує. Вона не зрозуміє. Я не можу сказати це нікому. Бо ніхто не дасть мені поради.  Знову повіяло холодом, і я відчула тоненьку плівочку, яка відділяє мене від світу. Світу затишного і комфортного. Зрозумілого, як ці пиріжки з вишнями.

3

Додому я йду пішки. Щоб трохи подумати на самоті. Мене Нюриними стараннями відпустили додому. Поправити здоров’я.
 «Звичайно, звичайно, Дарино Миколаївно, йдіть додому, вам треба відпочити», – а в очах: «Від чого тобі відпочивати,  неробо малолітня? І за що тобі тільки зарплатню платять?» Це – завучка, Ірина Іванівна, викладачка математики.  Гюрза за покликанням.
 «Звичайно, звичайно, Дариночко, йдіть. Ви щось бліда сьогодні. Я ж вам зазвичай ні в чому не можу відмовити… А може, відпустку на пару днів? Гайнемо з вами в Крим, в Нікіту. Там якраз парад хризантем…» Це – директор, Павло Григорович, зі своїми звичайними масними натяками. Старий пердун. Що можна їм сказати… Відформатовані, як квадрати. Вони ж мене не сприймають серйозно.  А я повинна  їм радити, що робити з учнями – на те ж і психолог.  Якби вони зазвичай мене слухали…
Щось я  загубилася між двох ворожих світів – дітей і дорослих.


Розділ II

1

 Як вчив мене професор Звенигородський, треба починати з початку. З дитинства, з натального періоду, а, можливо, навіть з пренатального.
Звичайна школа. Загальноосвітня школа № 234,  І-ІІІ ступені. Це не зовсім  те,  про  що я мріяла, закінчуючи університет. Але ж справжня доросла робота! Де до мене будуть звертатися не Дарино чи Даринка, а Дарино Миколаївно. Де в мене буде свій окремий кабінет. Не така вже й велика платня… Але ж я зможу збирати фактичний матеріал, аналізувати його, робити висновки, і, може, напишу наукову працю.
Робота виявилася не такою цікавою, як гадалося. Безліч якихось дурнуватих  звітів, які мене страшенно дратували.  Ця  всіляка писанина не залишала часу ні на що інше.  Про  науку я забула.  Ну що ж, ласкаво просимо у дорослий світ!
Літня робота з тестування первачків закінчилася. (Вони виявилися надивовижу здібними – якісь маленькі генії!). Я потрохи роззнайомилася з вчительським колективом. В школі працювали переважно жінки і переважно передпенсійного віку. Чоловіків можна було порахувати на пальцях. Однієї руки. Це – директор, Павло Григорович Гарбуз, якого так і дражнили – Гарбуз (він і справді був гладкий і кругленький).  Вчитель хімії, Іван Петрович, високий, з жовтуватим  обличчям, якого за характер учні охрестили Карбід (не чіпай – а то завоняє). Вчитель фізкультури, ім’я  якого я завжди забуваю, відставний військовий (Ать-Два). І все. Серед жінок найяскравішими були: завучка, яка зміїний характер поєднувала зі збиваючою з ніг енергією, пишною зачіскою минулого століття та чималеньким носом з  класичною бородавкою; викладачка історії Агрипина Григорівна – ентузіастка радянських часів (учні звали її «Партизанка»), яка малювала губи морквяного кольору помадою, під тон свого такого ж ненатурального вигляду волосся, і мала звичку всіх вчительок називати «дєвочкі». І, звичайно, Олена Геннадіївна. Оленочка Геннадіївна, як до неї зазвичай зверталася переважна більшість як вчителів, так і учнів, викладала  англійську, нагадувала ляльку Барбі,  та  була єдиною молодою особою. Білявкою з легковажними кучериками і пухкими губками, підмальованими рожевою помадою. Оленочка Геннадіївна  кожен день з’являлася у новому вбранні – по ній можна було відстежувати  каталоги мод. Вона майже одразу записалася до мене в подруги і вимагала, щоб я її називала Альоною. Я  змирилася. В школі вона працювала на рік більше за мене і особливої прихильності в колективі не відчувала. Вона прибігала до мене попліткувати, пожалітися на «цих старих гримз»  вчительок  і «цих недоумків» учнів. Альона  не була педагогом за покликанням.

2

    Дивні події в школі для мене  почалися майже одразу з початком учбового року, а вірніше з того, як Альоні дали читати англійську в 11-б. Ще й «навісили» їй класне керівництво в тому ж класі.
– Туди ніхто не хотів іти, бо це не клас, а жах, – бідкалася вона мені, нервово відстукуючи свої слова на столі бездоганним французьким манікюром, – колишня їхня керівничка втекла від них на пенсію і невдовзі померла, довели стару… 
Альона  хлюпнула носом, витягла з сумочки хустинку, нервово крутячи її  про всяк випадок у руках,   по-дитячому запитала:
    – Ну що мені робити? 
Зазвичай ніхто не радів з класного керівництва, і я порадила їй заспокоїтись і не думати про дурниці. 
Після класної години Альона виглядала збентеженою, і, перестрівши мене в шкільному коридорі, схопила  за руку:
    – Мені треба з тобою поговорити, Дариночко.
Ми домовилися зустрітися після уроків.
Але вона на прийшла.
А через декілька днів Альона залетіла до мене в кабінет, як тайфун. Я її такою ще не бачила. Я навіть і не підозрювала, що вона може бути такою розлюченою.
    – Це не діти, це – виродки! – викрикнула вона, і грюкнула по столу стосом  паперів, що розлетілися на всі боки, падаючи на підлогу. Не звертаючи на це уваги, Альона продовжувала,                                 – Вони знущаються з мене! Їх треба виполювати, як бур’ян! Виполювати! Виривати з корінням! Ненавиджу!
Це була справжня істерика. Мені було варте неабияких зусиль всадити її на стілець і примусити випити склянку води з валер’янкою.
    – Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… – її зуби цокотіли по вінцям склянки. –  У мене таке враження, що копирсаються у мене в голові… Я не можу навіть сказати, що це… Бо й сама не розумію. Посидь у мене на уроці.
Альона так і не змогла мені сформулювати, що її так розлютило. І я пішла з нею на наступний урок до 11-б.

3

    З останньої парти, де я тихо примостилася, було видно майже всіх учнів. На перший погляд, звичайний клас. Вірніше, це була половина класу, всього п'ятнадцять осіб. На іноземну мову клас ділять.  Тільки таке враження, що й ці учні  розділені на дві частини. На тих, хто
сидить від вікна, і на тих, хто біля дверей. Середній ряд був майже порожній, якщо не рахувати мене на останній парті та двох дівчат на першій. Але це пусте. Майже в кожному класі  є якісь групи впливу. Сидять тихо, ніяких явних порушень дисципліни. Поозиралися трохи на мене: «Хто це ще приперся?», – і все. Зайшла Олена Геннадіївна. Як завжди, виглядає, як лялечка, на обличчі жодного сліду недавніх хвилювань. Добре тримає себе в руках. Почався урок. У тієї групи дітей, що сидять біля вікна, вираз обличчя такий відсутній, мовби їх і немає в класі. На  сусідній задній парті (що від дверей) два хлопці, не звертаючи на мене уваги, грають у «морський бій». На мене ще раз озирнувся хлопець з довгим чорнявим волоссям і зеленими очима, потім  дівчина з гарними русявими кучерями і, чомусь, з однією сережкою у вигляді кільця розміром з тарілку, потім по черзі всі з групи «відсутніх». Мовчки. Олена Геннадіївна, закінчивши  розповідати і писати на дошці, задала декілька питань. Дівчата з першої середньої парти підняли руки (мабуть, відмінниці). Всі інші були пасивні, як амеби.  Відмінниці  були помічені, й радісно, по черзі, відторохкотіли відповіді.
    – Well, well! – єхидно обвела очима амеб  Олена Геннадіївна,  і запропонувала невеличку самостійну роботу. Та група, що біля дверей, незадоволено загула. Альона роздала картки із завданням, сіла за вчительський стіл. Діти біля дверей почали шарудіти книжками. Мої сусіди «по Камчатці» продовжували грати у «морський бій», ігноруючи і мене, і завдання. «Відсутні» мовчки, зосереджено якийсь час дивилися на Олену Геннадіївну, потім майже одразу заходилися писати. В мене почала боліти голова, я незадоволено глянула за вікно, де сіре небо розродилося рясним дощем, і подумала про тиск і геомагнітні бурі, про які віщував телевізор напередодні. Пройшло нудних п'ятнадцять хвилин, поки Альона не почала збирати картки з відповідями, і майже одразу продзеленчав рятівний дзвоник. Загалом не відбулося нічого особливого, пройшов звичайний урок. Тихий і мирний.
    Але Альона так не вважала. Вона із зібраними картками підійшла, примостилася поруч і таємниче запитала:
– Ну, що? Ти щось помітила?
– Та ні, все нормально…
– А голова болить?
– Болить, – усміхнулась я,  – ця погода…
– Яка там погода, – перебила вона, – погода тут ні до чого!  Це все вони…
– Хто, вони? – не зрозуміла її натяків.
–Зараз я покажу тобі щось цікаве, – продовжила Альона, перебираючи картки. І заходилася нашвидкоруч їх перевіряти.
– Quod erat demonstrandum , – промуркотіла вона, – Я так і думала! 
– Що?  Що і треба було довести? – зацікавилася я. 
– Ось, дивись, у всіх тих тихих недоумків, що сиділи біля вікна – жодної помилки!
– Чому ж вони тоді недоумки? Мабуть, розумні діти.
– Та вони ж нічого не вчать! І на уроках не слухають! У них НЕ може бути таких результатів! Вони навіть не списують – я за ними стежу!
– Може, в них якась пам'ять особлива? – я зовсім не розумію, чому Альона така схвильована.
– Це не пам'ять. Я їм навмисне дала завдання, де треба думати і знати весь матеріал! Їм  цього не читали минулого року. І вони не займаються додатково. Я перевіряла. Ось мої дівчата,  яких я  «натаскувала» все літо  (це, мабуть, ті «відмінниці» – здогадалася я), – і ті зробили помилки! І голова в тебе теж болить…
       –   До чого тут голова?
    –   Вони до мене залазять в голову і беруть там готові відповіді!
    –   Як це?
    – В мене спочатку починає колоти у скронях, таке специфічне відчуття… – Альона притулила руки до голови і розгублено подивилася на мене, – а потім все минає, зостається тільки головний біль до самого вечора. Збожеволіти можна! У тебе такого не було?
    – Та ні… Це  ж фантастика якась. Може, ти собі все надумала?
    – Ну, звичайно, як я не подумала! Твоя голова їм не потрібна… – продовжувала вона. – Але я їх виведу на чисту воду!  Ти ще не знаєш, що вони зробили зі мною на класній годині!
    – Не знаю – ти ж не розповідала.
    – Я не хотіла нікому розповідати, бо незручно. – Альона трохи почервоніла. –  Але, слухай. На класну годину ми прийшли з Гюрзою. Вона познайомила мене з класом і пішла. Учні сприйняли мене майже прихильно. Ну, я так думала. Спочатку все було як годиться, я почала  розповідати про  моральність – мені завуч підкинула обов’язкову тему (навіть сама розписала на аркуші). Не встигла я добратися ще й до середини своєї проповіді, аж раптом… Я навіть не зрозуміла, що відбулося… Якийсь провал у пам’яті.  Прокидаюся я з журналом під вухом замість подушки. Від дзвінка. Клас порожній. Ось так, Дариночко! Я хотіла тобі розповісти, та потім передумала. Раптом Гюрза довідається! Вона ж мене з’їсть за завалену педагогічну роботу! І всі вчителі будуть потішатися…
    – Ну нічого собі! Учні в тебе й подаруночок! – всміхнулася я, уявляючи сплячу красуню в порожньому класі.
    – Тобі смішно? – закліпала очима Альона. – Вони мене загіпнотизували…
    – Та ну… Мабуть, підсипали снодійне в склянку з компотом у їдальні! Ти дивного смаку в їжі не відчувала? – спробувала повернути її до реального логічно обґрунтованого світу.
    – Не знаю, не пам’ятаю, – і собі всміхнулася вона. – Ти гадаєш, тут нема якихось паранормальних явищ ?
    –  Гадаю, немає, – спробувала втішити її.
    – Ти мене трохи заспокоїла, – зітхнула з полегшенням Альона, – але ж таки дивно… Головний біль...
    – Та в мене  за твоєю  версією його не повинно бути. З моєї голови, як не намагайся, нічого путнього з англійської не витягнеш...
    – І то правда.

4

     Через декілька днів Альона прийшла до мене з цілим стосом газет, із загадковим виглядом поклала їх до мене на стіл і сіла поряд. Це були специфічні видання, які я вважала  жовтою пресою, що пише всіляку нісенітницю: «Нострадамус», «Нєвєроятноє», «Магія і містика» та інше.
    На тій газеті, що була зверху, передовиця здоровенними літерами волала:

СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ РОЗГАДАНА!!!
ГОЛОВНА БИТВА НЕ ЗА ГОРАМИ?
(ПРОБЛЕМА НОВОЇ РАСИ)
ДУЖЕ ДИВНІ ДІТОЧКИ...

    – Почитай! – Лаконічно запропонувала мені Альона.
    – Ну, добре… А що це?! – я з недовірою перегорнула декілька сторінок.
    –Читай, читай, – наполягала вона, нервово погойдуючи ногою, прикрашеною  вишуканою туфелькою з тоненьким металевим каблуком-шпилькою. Погляд у неї був твердий та гострий на кшталт її підборів, і я скорилася.
    Перша стаття містила фантастичну сповідь матері малолітньої дитини, яка буцімто була винуватицею Скнилівської трагедії, бо, мовляв, це її дитя протягнуло руцю до літака, і сказало: «Дай!», – маючи його за іграшку, і літак САМЕ ТОМУ втратив керування. На доказ – фотографія матері й дитини. «Дуже» переконливо! Маячня якась… Друга стаття істерично лякала приходом п’ятої раси,  про яку давно попереджала пані Блаватська, Нострадамус і  К0  і яка (ця раса) вже почала приховану війну зі світом і таке інше, і нам, представникам старої раси, вже нічого не світить, вірніше, світить, і  в найближчий час, – цілковитий гаплик.  Третє одкровення на цю ж тему майже ласкаво розповідало про дивних дітей «індиго»,  які то тут – то там з’являються у світі й жахають батьків своїми паранормальними здібностями – фотографія ангелоподібного дитинча з примальованими ріжками.
    – Ну?! – Альона дивилася на мене з виглядом прокурора, який навів нарешті беззаперечні докази скоєного злочину.
    –  Що? – я  спантеличено глипнула на неї.
    – Ти зрозуміла? – у неї було таке обличчя, буцімто вона  розглядала  учня, що по тупості не знає навіть англійської абетки, коли його питають про неправильні дієслова.
    – Що зрозуміла? – я знизала плечима. – Що я повинна з ЦЬОГО зрозуміти?!
    – Мої учні – це нова раса, яка хоче нас знищити!
    – Ага, з Марсу прилетіли! – не витримала я.
    – Ти мені не віриш.
    – До чого тут ти? Те, що ти мені принесла, – це ж жовта преса! Як можна взагалі таке читати? Там у них ціла редакція сидить і вигадує всілякі дурниці, щоб людям не було нудно жити.
    – Ти мені не віриш… – приречено повторила Альона.
    – Ну, чому не вірю, – мені стало шкода її, тож я почала виправдовуватись. – Ти про дітей індиго?
    – Я про нову расу, яка вже сидить в моєму класі! – наполягала вона.
– Не думаю. Ось у мене книжка є… – я взяла з полиці тоненьку брошуру, –  Лі Керолл, Джен Тоубер «Діти індиго»…
    – Це американці написали? Читала! Що вони розуміють – ці американці?! Уті-путі... Які гарненькі дітки, невизнані генії. – Альона презирливо скривилася. – Вони небезпечні, і вони вже тут!!!
    –  Альоно, заспокойся. До чого тут твій клас?
    –  Можеш мені не вірити, але я це відчуваю! І ти мене не переконаєш, що це не так! 
    – Ти вважаєш, що в твоєму класі діти індиго? Та вони ж звичайні діти… Я ж бачила.
    – Та що ти бачила! Ти нічого не хочеш бачити! – фиркнула Альона, потім задумливо подивилася мені у вічі, й процідила – Ні-і… вони не звичайні… І це не діти-індиго з американських казочок!  Це фіолетові діти! Бо їм усе «фі-о-ле-то-во»! У них немає душі. Вони безжалісні потвори! І вони мене знищать. Вони всіх нас знищать!   
    – Альоно, ти що таке кажеш? У тебе невроз. Візьми лікарняний і відпочинь…
    – Це в тебе невроз! А я ще сповна розуму! – в серцях кинула вона мені, підхопилася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.
    Наступного дня Альона не прийшла.
    Не прийшла і на другий  день по тому.

5

    Альона не з’являлася цілий тиждень не тільки в мене, а й взагалі у школі. І я вирішила розпитати завуча Ірину Іванівну, куди ж вона поділася.  Гюрза на моє запитання скривила губи:
    – Ваша Олена Геннадіївна – дуже безвідповідальна особа. – Словом «ваша» Гюрза  натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона. –  Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте… Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище.  Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!
    Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом з бородавкою,  про ненадійність нинішньої молоді, яка думає виключно про себе, і бла- бла- бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.
Я чомусь злякалася.
За той психологічний стан, в якому була Альона.
І не даремно.
Бо через тиждень школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, скінчила життя самогубством. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!
Я  знала, чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково розберусь.

6
     
    – Дєвочкі, те, що сталося, – це такий жах, – по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, що бачив свою юність, мабуть, ще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом. – Я просто не можу повірити! У нас в школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки!  Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?
Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох вчительок, в яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.
Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і випила залпом. Запах ліків наповнив вчительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:
– Одинадцятий бе? – перепитала, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади. – Ні, нічого особливого в цьому класі я не вбачаю. Зараз всі діти такі розбещені! Їм нічого не потрібно. Що з них буде! Ось до чого ваша демократія доводить. Ніякої управи, ну ні на кого! Хоча… там у них в класі є якісь дивні діти…  Кажуть, вони навіть збираються разом після школи. На уроках пасивні й якісь «антиобществені»: до гуртків не затягнеш, справами класу не цікавляться…  Але вчаться добре, майже всі відмінники. Я до них претензій не маю.
– Головний біль? Та від них усіх разом взятих головний біль! Без винятку!
    – Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого. 

7

Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11-б, і чула одне й те ж:
– Головний біль? Та від них усіх разом взятих головний біль! Без винятку!
    – Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого. 
Таке враження, що всі змовилися. 

8

Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11-б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате наділив цілою купою плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я  не стала з ним сперечатися й,  взявши  рулони, в які  дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули ніякої уваги  двоє учнів з 11-б. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.
– Майя! Я не розумію... Навіщо? – сичав на дівчину підліток, схопивши за руку.
– Відчепись, Кирило, я нічого не знаю, – пручалася та.
– Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися… – не вгамовувався хлопець.
– Ти нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! – лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.  
– Ти ж знаєш, що ми з тобою все-одно зустрінемося, іншого місця у нас немає… – продовжував наполягати він, але відпустив її руку.
– Дурень! – кинула дівчина йому в обличчя і стрімко попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши  роздратованим поглядом.
Кирило ковзнув повз мене байдужими очима і майже спокійно відвернувся до вікна.
Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.
– Здрастуй, Кириле! – він зростом, мабуть, на голову вищий за мене. Важко в моєму віці виглядати солідною.
– Добрий день, Дарино Миколаївно, – мляво відповів хлопець.
– Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?
– Скінчилися – то й що?
– Та нічого. Може, допоможеш?
– Добре, – трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник з книгами за спину, легко згріб усі  плакати однією рукою і покірно поплівся слідом за мною.
Я відімкнула свій кабінет ключем, відчинила двері і пропустила його вперед.
    – Дякую, Кириле.
    – Куди покласти?
    – Он туди, на стіл! – скомандувала. Він слухняно вивалив рулони на стіл. Один з них не втримався, покотився і впав.
    – Я підійму, – Кирило нахилився, його наплічник трохи зіскочив з плеча, і з нього вивалилася маленька книжечка. Я не стримала цікавості й підняла її з підлоги. Ми підвелися майже одночасно. Кирило крутив в руках клятий рулон, втупившись поглядом у мою знахідку. Мені стало трохи незручно.
    – На, тримай – це, здається, твоє, – я майже одразу простягнула Кирилові його книжечку, але встигла помітити на ній дуже дивну назву: «Левітація». – Ти ні про що не хочеш мені розповісти?
Він знизав плечима і обережно прилаштував рулон на столі:
    – Ні.
    – Ти це читаєш? 
    – Читаю. Це ж не заборонено? – відповів, трохи з викликом, ховаючи книжку в наплічник. Я відчула, що зробила помилку, і надія на контакт майже втрачена. Чому я попхала носа до його книжки?
    – Кирило, може ти мені проясниш, що у вас в класі відбувається?
    – Нічого особливого.
Я відчуваю остаточно, що розмова сьогодні не склеїться. Але продовжую:
– Я вважаю, нам треба поговорити.
    – Я поспішаю, я вже й так затримався, – нахабний погляд і непробивна стіна.
    – Гаразд, чекаю тебе в моєму кабінеті  завтра після уроків.
– Це офіційне запрошення? – єхидні очі дивляться на мене зверху вниз.
– Так.
– Тобто треба приходити обов’язково? – ще раз уточнює.
– Обов’язково.
– А то що, до директора батьків викличете? – відверто глузує він.
– Можу і викликати.
– Слухаюсь, – відповідає Кирило, – обов’язково буду. 



Розділ III

- Я отношусь к предсказателям настороженно...
- Угу, они все врут.
- Ну, некоторые врут, конечно, но не о них речь. Я говорю о настоящих.
- А есть настоящие?
- Почему нет? Если есть подделки, где-то должен быть оригинал.


«Энциклопедия мифов» Макс Фрай

1

    Бувають  ночі, бувають дні, оповиті туманом нереальності. Де межа світу розмита тим самим туманом, і все в’язне у ньому, як в густому киселі. Скільки ж я проспала? Без сновидінь. А, може, я їх забула? Дивлюся крізь шибку на вулицю – туман закрив геть усе, і тільки тіні предметів, що там мають бути, темніють невиразними контурами. Проводжу пальцем по підвіконню. Воно фарбоване-перефарбоване, горбате, все у зморшках від часу, під моїми пальцями холодне і справжнє, приводить мене до тями. На газовій плиті зашкварчала кава. Збігла, як завжди. Беру турку, відставляю. І витираю темні плями на плиті.
    Сьогодні субота, а я прокинулася неприродньо рано як на вихідні. Мабуть, через те, що вчора, після того, як мене відпустили, я, добравшись до дому, одразу ж заснула. І проспала аж до ранку. Це ж годин 18! А сьогодні (який кайф!) нікуди не треба йти, і можна ні з ким не бачитися. Вкритися ковдрою на диванчику, що на кухні, і пити каву, нікуди не поспішаючи. І думати. І читати. І знову думати. І впускати до себе цей розмитий світ, що за вікном, і уявляти, що там, за вікном, нічого і нікого  немає. І  що я одна на весь світ, жеврію цяточкою жовтого електричного світла, тепла і запаху кави.
    Я не хотіла, щоб мене турбували, але навіть не відключала телефону. В мене таке з дитинства, якщо я нікого не хочу бачити, світ немовби забуває про моє існування, поки я знову не впущу його до себе.
    Я відгородилася від світу, але він уперто ліз в мої думки. А, може, й у сни? Щось спалахувало з підсвідомості й, не встигнувши прийняти хоч якісь свідомі риси, заповзало назад. То зелені очі того підлітка – то перелякані очі Альони.
Я маю намір сьогодні хоч трохи в тому розібратися. Спокійно, без сторонніх.
    Не те, щоб я зовсім не вірила Альоні. З першого ж  разу, коли  сходила до неї на урок, я проглянула особові справи її учнів. Особливо уважно оту її групу «відсутніх». Їх у класі було семеро. Майже всі –  відмінники. Особливо я звернула увагу на відомості про Кирила. Бо  у мене таке враження (не знаю, звідки), що він – неформальний лідер у їхній групі.

Кирило Хорольський, народився 24 лютого 1992 року. Має надзвичайні успіхи в математиці. Брав участь в олімпіадах. Відмінник з першого класу. Порушень дисципліни немає. Спокійний, урівноважений (так і хочеться додати «характер нордичний»). Виховується в неповній сім’ї. Мати – Хорольська Антоніна Сергіївна; працює  генеральним директором в  банку «Мрія».
І все. Зачепитися  практично  ні за що.

Друга особова справа, на яку я звернула увагу, проглядаючи папери, свідчила  про цікаву біографію дівчини, що вразила мене своїми велетенським кільцем у вусі й трохи дивним ім’ям.

Майя Верболаз, народилася 15 травня 1992 року. Нашу школу почала відвідувати з дев’ятого класу, до цього вчилася за межами України – в Пакистані. Відмінниця. По вдачі – лідер. Порушень дисципліни – немає.
Батько – Верболаз Іван Григорович; вчений – сходознавець.
Мати – Верболаз Ірина Степанівна, перекладач. Обоє працювали при посольстві.
(Непересічні особи, а дочка вчиться в звичайнісінькій школі. Цікаво…) 

Вчора я зустрілася з Кирилом. Він прийшов, як і обіцяв, після уроків. Я спробувала ввести його в транс, щоб довідатися, що ж такого вони робили з Альоною. Мабуть, це було занадто. Мої експерименти. Цього не можна було робити. Бо це ж учні, а не піддослідні! Але  я не втрималася! Мені конче було потрібно дізнатися… Зазвичай це для мене не складно. Ми, коли вчилися, не таке витворяли. А я володіла цією технікою майже майстерно. Ще з дитинства цим бавилася. Не даремно ж я зацікавилася психологією. В університеті я свої здібності удосконалила, і була улюбленою ученицею професора Звенигородського. Який мене попереджав, що НЕ МОЖНА цим зловживати.  Якби ж він був ще живий! Але вже рік, як нема старого.
    Як це було з Кирилом? Спочатку я спробувала його заплутати, відволікти. Розпитала про конфлікт з однокласницею. Про проблеми в школі. Звичайно, ніяких особливих відповідей не отримала. Він відверто нудився. Підкинула йому звичайнісінький письмовий тест, потім увімкнула тиху музику для релаксації, вмовила розслабитись, уявити те, уявити се, мені здалося, що вже повністю його контролюю. Я спробувала  перевести його на глибший рівень трансу. Але  наштовхнулася в Кирилові на таку волю і на такий спротив, на який не чекала. Я спробувала переломити його, і… втратила свідомість. Думаю, він прекрасно зрозумів, що я хотіла зробити. Він мені не довіряв. Боявся? Впевнена, що він має здібності. Але які? Тут би в своїх повністю розібратися…
В Альоні я не відчувала нічого, окрім нервового збудження. Треба було її заспокоїти. Та чим я могла зарадити, коли її голова була забита різними забобонами? Вона боялася всього, чого не розуміла. Зрештою, це – нормальна реакція. Якби вона свої страхи не переводила у ненависть до оточуючих. Я думала, вона трохи відпочине, і я з нею попрацюю. А вона… Невже це тільки через учнів? Може, там ще щось? Але вона ж нічого не розповідала… Як же ж вона могла так підступно померти…
Я не дуже любила думати про смерть. Бо… сім років тому я зіткнулася з нею занадто близько. Мої батьки загинули в автокатастрофі. Вони були успішні підприємці й залишили мені цю квартиру, в якій я мешкаю досі. У них все не вистачало часу відремонтувати її. Помешкання моє старе, з високими стелями, велетенськими дверима та скрипучою підлогою. Батьки все поспішали кудись. У цьому вихорі, серед різноманітного товару, що час від часу з’являвся не тільки на складах, що вони наймали, а навіть і вдома, пройшло моє дитинство. Не можу сказати, що батьки мене не любили. Любили, і навіть балували, коли зупинялися на хвилинку серед свого нескінченного бігу, щоб сфокусувати погляд ще на чомусь.  Так вони, на злеті, з шаленою швидкістю, і поринули у вічність. А бізнес, після їхньої загибелі, прибрала до рук (не без користі для себе) мамина сестра – тітка Тамара. Вона була по-своєму чесна до мене. Регулярно відкладала мені на рахунок у банку невелику частину прибутку, платила за моє навчання і видавала гроші на повсякденне життя. Так що, після закінчення університету, я мала трохи грошей на рахунку і власну квартиру. Багато-хто могли б позаздрити мені. Але я почувалася не дуже щасливою. Не можна сказати, що почувалася і занадто нещасною. Я навіть не одразу усвідомила смерть батьків. Пам’ятаю всі ті метушливі дні, пов’язані з похованням та поминками. До цієї пори почуваю до них огиду. Мені все здавалося достатньо фальшивим. Бо те, що лежало в труні, аж ніяк не було моїми батьками. Їх вже тут не було. У цьому вимірі. Я це знала і дивувалася, як цього не бачать оточуючі. А вони дивилися на мене з якимось зацікавленим показним співчуттям; а я думала: що я повинна відчувати?  Всі чекали від мене моїх переживань, неначе прийшли подивитися на якусь виставу, де я відігравала  головну роль  нещасної дитини. А у мене взагалі не було ніяких відчуттів, я навіть не плакала. Всередині була  гучна порожнеча. Це прийшло вже потім – відчуття, що ти стоїш на протязі. А вітер віє космічним холодом, і безодня підступає все ближче. Хоча за безодню брешу – з нею я познайомилася значно раніше. Але після тих подій вона наче постійно була неподалік. Завжди  поряд, так би мовити, фоном. 
Змучена цими думками, я знову заснула, прямо на канапі, на кухні.

2

…Я гналася за ним. Я бігла швидко, аж вітер шумів. Мені конче потрібно було його піймати. І я майже наздогнала… Аж раптом він  різко зупинився.  Повернувся до мене. Я, від того, що  побачила, заклякла. У нього замість обличчя  була чорна коров’яча морда, яку   прикрашали здоровенні телячі вуха! А очі – людські: зелені. Я відчула, як хвиля жаху накотилася на мене, і зробила крок назад. Він, мабуть, втішений моєю реакцією, криво  всміхнувся, наблизився до мене і запропонував показати фокус. Не чекаючи моєї згоди,  зробив паси руками і  доторкнувся  трохи нижче очей… і там з’явилась  ще одна пара! Яка дивилася на мене  з веселою зухвалістю.  Він задоволено мугикнув, мабуть, радіючи з мого страху. І доторкнувся  до  вух. І на кожному з них  з’явилося по оку. Але йому, мабуть,  і цього було замало! Бо він вишкірився, оголюючи  здорові рожеві ясна і не менш великі хижі зуби. Доторкнувся до ясен  – і там теж з’явилася пара  очей, що радісно  закліпала. Він наближався до мене,  я задкувала.  А він весело дивився на мене всіма своїми очима. Ні, не погрожуючи, швидше, бавлячись…
      Я прокидаюся, серце калатає в грудях, ніяк не можу заспокоїтись… Що за маячня? Звичайнісінький сон. Заспокойся!  Вони за мною стежать. Вони мною граються. Виродки.  Що за дурні думки? Це вже  я, як Альона, починаю ненавидіти те, чого не розумію.

3

Ігор належав до напівмажорів (батько працював в СБУ якоюсь шишкою, мати – головний лікар психіатричної клініки), але, незважаючи на своє  доволі дивне походження, був «своїм в дошку» хлопцем. Розумний, він був кращим студентом на факультеті. Один із небагатьох, який одразу після закінчення університету мав пристойну  роботу (мати з батьком організували йому приватну практику). І це була майже єдина людина, з якою можна було обговорити те, що сталося, і яка, маю надію, не покрутить пальцем біля скроні на мої одкровення. І я йому зателефонувала.
 Він зрадів моєму дзвонику, як дитина,  і кинувся мене рятувати. Майже через десять хвилин  я почула дзвінок у передпокої. Пішла відчиняти.
 Біля дверей стояв Ігор з тортиком  і пляшкою вина в руках. Одягнутий, як завжди, підкреслено демократично: у в’язаний светр з високим  коміром. У такому вигляді він  мені ще більше, ніж раніше, нагадував  ведмедика Гамі з американського мультику. Я всміхнулася.
– Зустрічай гостя, – відкрив обійми Ігор. Від нього духмяніло вечірньою прохолодою  і дорогими  чоловічими парфумами.
– А це навіщо? – запитала, звільнившись від його обіймів і вказуючи на подарунки.
– Я ж знаю, Даринко, що ти аскет, і  в тебе, як завжди, підживитися нічим, а мені треба підтримувати фігуру,  – він кумедно надув свій і так не маленький живіт. 
– Так…
– Ну, а це, – він показав на пляшку, –  ти ж не заперечуєш проти гарного сухого вина, щоб відмітити зустріч старих друзів? Тим паче, наскільки я пам’ятаю, ти більше нічого не п’єш, – він покрутив пляшкою у мене біля носа – то було  «Каберне»,  інкерманське.
 Ігор усівся на кухні й зайняв майже половину приміщення. Його завжди було багато, не тільки з огляду чималеньких розмірів. Він був балагур, яких ще пошукати!  В мене аж від серця відлягло від  його веселого базікання. Через хвилину Ігор відкоркував пляшку і, поки я різала торт, розлив вино по фужерах.
– Ну, Дариночко, за зустріч! Салют! – підняв фужер високо і всміхнувся крізь скло, що сяйнуло рубіном вина.
– Салют! – відповідаю. Вино приємне і терпке на смак.   
– Пам’ятаєш, як ми вперше напилися? –  Ігор підчепив шматочок торту з  кремовою трояндою і відправив собі до рота.
– Ага…
– Ото сміху було, – пробурмотів він, пережовуючи торта.    
– Ну, як кому. Мені, наскільки я пам’ятаю, було таки зле… потім, – сміюся,  пригадуючи нашу першу університетську вечірку.
–  Все це було ніби вчора… Усе так сумно. – додав  він, і лукаво посміхнувся.
«Усе так сумно» – улюблений вислів Ігоря, який зазвичай він повторював у всіх без винятку ситуаціях.  І, дивлячись на його товстеньке, пригнічене обличчя, всі просто шаленіли від сміху. Це був його коронний номер. А почалося все з першого курсу, коли нас надзвичайно тішило російське слово «удручаться». Ми навіть вигадали цілий «удручком удручистів». І цілу низку  прислів’їв, на кшталт: «Удручілся сам – удручі другого», «Удручєніє – свєт, не удручьонних – тьма». Слово таки мало певний контекст. Але ж ми були дурні, молоді та безтурботні. А щоб нас розсмішити, достатньо було показати пальця, або просто сказати: «Усе так сумно…», що з успіхом робив Ігор, особливо на нудних лекціях, і викладачі й гадки не мали, чому на такі безневинні слова аудиторія вибухає реготом.
 Ігор вирішив продовжити екскурс у минуле:
– А пам’ятаєш, як ми ввели в транс того першокурсника. Як його звали? А потім не могли вивести, так злякалися. І ти вилила йому під носа півпляшки  нашатирю, щоб привести до тями.
–  Могли йому заподіяти шкоди.  Все гралися…
Після другого фужеру він  ніби посерйознішав, і запитав:
–  Ну, розповідай, яке в тебе горе?
І я почала розказувати про Альону, про її дивних учнів, про те, що вона загинула, і як мені від цього паскудно…
–  Ну, стара, та в тебе класичний «депресняк»!  Забий ти на це! Ти ж тут ні до чого. Що за почуття провини?
Я продовжила свої розповіді, але у мене з’явилося відчуття, що мене з моїм співрозмовником  роз'єднує, так би мовити, тоненька знайома плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, знаходяться, може, й поруч, але  ніби в іншому вимірі. І все, що я кажу, якесь несправжнє. Неначе це все вже колись давним-давно було. А я повторюю завчені слова. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я майже відчула її крижаний подих. Я замовкла.
– Послухай. Даринко, кинь ти про це думати, у моєї mother знаєш скільки таких вчительок у лікарні, що з глузду з’їхали? Це ж профзахворювання, – менторським тоном заявив Ігор.
– А що б ти робив на моєму місці? –  спробувала я  відволіктись від своїх відчуттів.
– Я б, на твоєму місці, кинув би школу! Може, підеш до мене працювати? – останнє він сказав таким тоном, немов пропонував  заміж. І пильно подивився мені у вічі.
– Ти що? – цього ще не вистачало… Ще один кандидат у женихи. Як я раніше не здогадалася?  І це їхня славетна чоловіча дружба? Хай тобі грець…
– А що, – ніяково усміхнувся Ігор, мабуть, теж відчуваючи незручність, яка майже  матеріалізувалася в повітрі, переводячи сказане на жарт, – будемо на пару напівпсихів лікувати! Це справді непогані гроші… А весь брак –  до mother в клініку. Дуже зручно.
– Не треба так жартувати, ти ж не такий цинік. – Обережно кажу я.
– Звичайно, не такий… – продовжує Ігор і підливає ще вина. А погляд у нього дивний, і мені починає здаватися, ще трохи – і почнеться освідчення в коханні. Такий перебіг подій мене аж ніяк не влаштовує. Саме так і втрачають друзів чоловічої статі. Знаю, проходили.
– Давай поговоримо серйозно… – Ігор підіймає фужер і бере мене за руку.
– Ти про що? – вивільняю руку.
– Давай вип’ємо за тебе, Дариночко!
– Гаразд, – кажу і разом з ним випиваю терпкого вина. Відчуваю, що мені ні з ким порадитись, але все ж переводжу розмову в потрібний для мене напрямок: – Я хочу поговорити з тобою про паранормальні  здібності. Я  знаю, ти серйозно цим займався і сам практикував. Розкажи.
    – Якщо серйозно... – Ігор заплющив очі, й притулив руки до лоба, ніби пригадуючи щось, – чим я тільки не займався… І астрологією, і парапсихологією. Все хотів добратися до суті явищ. Але потім зрозумів, що пхатися туди, де ще не все до кінця вивчено, не варто.  І кинув, бо побачив та-аке, що примусило мене зав’язати експерименти зі своєю психікою. Щоб з глузду не з’їхати.  І тобі не рекомендую. – Вже по-справжньому посерйознішав він.
– Може, все ж розповіси? 
– Кажу тобі, кинь. Тобі що, проблем замало? Я тепер займаюся простими земними речами. Ось машину нову купив. Меблі нові. А духовне зростання – це не для мене. – І якимось нервовим рухом він знову підлив собі  вина.  Похапцем випив, і продовжив. – Все ж таки дивна ти, Даринко…
– Чому?
– Мені здавалося, ти більша реалістка за мене, а ти теж туди. Я  ж – звісна річ.  У мене походження таке: мати завжди зі своїми психами, батько теж в специфічному відділі працює. –  Ігор завжди відмовчувався на запитання, чим займається його батько, а тут почав розповідати. Чи то вино подіяло, чи ще щось. – Він же ж протягом багатьох років зі своїми орлами відстежував усі  випадки дивних можливостей людей. Ну, розумієш, всіх випадків, які не вписуються в наукове обґрунтування. В цілях державної безпеки, звісно… Куди світ котиться… – сумно посміхнувся.
– А що ти думаєш про дітей?
– Та в курсі про твоїх дітей ті, кому треба. Як то кажуть,  компетентні органи не сплять. Я  точно знаю, з перших вуст. У мого батька на них «накопано» стільки матеріалу! Так що, без тебе розберуться.

4

У понеділок, як і домовилися, після уроків, до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері. 
    – Добрий день, Дарино Миколаївно! –  ніяково вітається. Чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник  на підлозі поряд. Складає  перед собою руки, неначе першокласник.  
– Здраствуй, Кириле, давай поговоримо, – кажу. Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. Вони  незвичного кольору. Я б запідозрила, що то лінзи, коли б вони не завжди були такими. Погляд спокійний і відгороджений – такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.
– Що вас цікавить?
– Як ти знаєш, у вашому класі відбулася певна подія. Мене цікавить, які в тебе були стосунки з Оленою Геннадіївною?
– Ніяких особливих стосунків у мене з нею не було. Вона ж недовго в нас працювала. – Права рука  сповзла зі свого місця і почала пальцями відстукувати нечутний ритм.
– Вона тобі подобалася чи викликала неприйняття?
– Я б сказав, що до неї я був нейтральний, – руки повертаються на місце, а очі дійсно не віддзеркалюють ніяких емоцій. 
– Я хочу бути з тобою відвертою. Вона мені на вас жалілася і навіть підозрювала де в чому.
Він знизує плечима і відвертається.
– Як на тебе вплинуло те, що сталося? Тільки не говори, що ти цю подію сприйняв нейтрально…
Я дивлюся на Кирила. Він сидить переді мною і дивиться у вікно відсутнім поглядом. Мене не слухає, або робить вигляд, що не слухає. Взагалі, красивий хлопець, з правильними рисами обличчя, і, якби не мої підозри, був би мені навіть приємний.  Рукави картатої сорочки чомусь закочені, я зауважую, що в нього дуже пропорційні руки, як на картинах Мікеланджело.
– Гаразд, не хочеш – не відповідай. А що ти мені можеш розповісти про Майю Верболаз? Як вона ставилася до Олени Геннадіївни?
    – Може, ви в неї й спитаєте? – він раптом  повертається до мене.
    – Спитаю, обов’язково. – уважно дивлюся на нього і відчуваю, що він починає нервувати. В очах промайнула ціла низка емоцій: спочатку – страх, потім очі потепліли і якоїсь миті дивилися на мене майже приязно, потім знову стали крижані і відсторонені. 
– Я б вас просив, Дарино Миколаївно, не колупатися в цій історії! Воно вам не потрібно.  А то й з вами може щось статися, – зелені яскраві очі та іронічно зведена брова. «Ну і виродок!», – спалахує в мене неконтрольована думка.
– Ти мені що, погрожуєш?  – я  все більше відчуваю, що втрачаю над собою контроль.
– Не треба так нервувати, ви ж всього не знаєте. І я насправді не бажаю вам нічого поганого. Ви мені навіть симпатична, – погляд такий, ніби він тут править бал, – краще поспіть, ось так! – він ласкаво бере мене за голову, і притуляє до столу. – Спіть. Мене охоплює нездоланна дрімота, очі затуляються. І я думаю: це ж звичайнісінький гіпноз! Я не буду! Я не хочу! Мене не можна так тупо загіпнотизувати!
– Спіть… – повторює Кирило. – Ви й справді зарозумна. Гіпноз. Це ж треба… Краще спіть, а не думайте…
 Я ж вголос нічого не казала. Звідки він знає?
– Спіть…
І я поринаю в глибокий сон. 
Прокидаюся від дзвінка мобільного. У свідомості ще  якісь жовті спалахи, присмак літа і щастя зі сну, що  зненацька обірвався.   Нікого поряд вже немає.  Беру слухавку. Це дзвонить Ігор.
    – В мене для тебе є дещо цікаве стосовно твоєї Альони.  Приїжджай до кафе «Старе місто».  Я  на тебе буду чекати.
    – Добре, зараз буду.
Я підводжусь, голова трохи гуде. Накидаю плаща.  Дивлюся на годинник:  мій робочий день  вже давно скінчився. 

5

     Я під’їхала на метро до станції… – це всього одна зупинка. За декілька хвилин вийшла на ріг … і побачила там Ігоря, який стояв біля вивіски «Старе місто» та махав мені рукою. Кафе знаходилося  в напівпідвалі,  з вулиці було видно тільки арки великих вікон. Ми спустися вниз по кам’яним східцям. Місце внизу  досить затишне. На стінах висять гравюри з видами старовинного Києва. Неголосно лунають старі записи з «Океану Ельзи». Тепло і пахне кавою, ваніллю та випічкою. Ігор ґречно допоміг мені зняти плаща і підсунув стільця.
    – Замовимо кави? – спитав і, не чекаючи відповіді, замовив у офіціанта, що непомітно підплив, дві кави та тістечка. 
    – Ну, що там у тебе? – нетерпляче запитала я в нього.
    – Ось, тримай, – Ігор підсунув мені загальний зошит у коричневій, під зміїну шкіру,  твердій палітурці. – Це – щоденник Олени Геннадіївни. Це тобі, щоб ти впевнилася, що твоєї провини тут немає. Вона про тебе майже не згадує.
    – Де ти це дістав? – Здивовано дивлюся на Ігоря.
    – Місця треба знати, – задоволено  посміхнувся.
    – Тобі від батька не влетить? Як ти умудрився це дістати?
    – Завтра поверни, і ніхто нічого не помітить. – і за  піснею, що лунала, промугикав:  «Я би не зміг… Але для тебе, але для тебе… зможу я все…».
    – Дякую! Я відксерю, і поверну.
Ми ще трохи посиділи, допили каву. Мені не хотілося йому розповідати про випадок з Кирилом, тому я  відмовчувалась. Ігор теж,  із розумінням, затих.
– Ще раз дякую! – згодом кажу, підводжусь, і одягаюся.
– Я тебе проведу! – підхоплюється Ігор.
– Ні, не треба, я сама…
Він проводжає мене поглядом, що виказує розпач. Я це помічаю, але не зупиняюся.  Не можу. Мені наразі ніхто не потрібен.
«…Вище неба, чому так високо літаєш… Вище неба… мила моя, як то я без тебе…» –  докором лунає мені в спину пісня і залишається внизу на сходах.

Я пішла навпростець. Заглибилася в якісь занедбані двори. Які цікаві бувають контрасти у нашому місті. Декілька кроків тому гула цивілізація з гарненькими вітринами і прибраними вулицями. А тут, як у зовсім іншому світі. Якісь обшарпані будинки. Старий кіоск з дивною вивіскою.  На ній червоною  масляною фарбою  написано від руки  «М’ясо». З букви «с» фарба потекла і патьоки нагадують краплини крові. Холодний, пронизливий вітер жене по вулиці целофанові пакети та інший непотріб. Біля мене прошмигнув, трохи не збивши з ніг, чорний кіт із подертим вухом. Сутеніє. Біля  баку зі сміттям стоїть якийсь бомж. У заношених раритетних кирзових чоботах, в які  заправлені не менш рідкісні штани «галіфе» захисного кольору, і все це контрастує з майже новою спортивною курткою, на якій красується  напис «adidas».  На голові – чорна шапочка «мінінгітка». Він якоюсь тичкою колупається у смітті в бачку. Аж раптом, коли я порівнялася з ним, волоцюга дуже швидко розвертається, за мить вже опиняється біля мене і зненацька хапає за руку. Від нього тхне сирим підвалом та старим ганчір’ям, а розкуйовджена неохайна борода і жовті рідкі зуби завершують  моторошне  враження.
– Це станеться, коли зустрінуться ніч, ранок, вечір і день. Ти – день. А ранок і ніч – уже поряд! Вони зовсім близько… Я знаю! Я правду кажу! – він дивиться на мене божевільним поглядом вицвілих старечих очей і трусить перед моїм обличчям брудним пальцем.
Я відсахнулася від нього і майже побігла між будинками до  станції метрополітену.
– Я правду кажу! – чую  ще раз за спиною.
Скоріше додому! В затишний знайомий світ! Божевільний волоцюга, чого він до мене причепився? Яка дурня! Додуматися до такого:  зустрінуться ніч, ранок вечір  і день! Не сповна розуму старий...
А що… станеться?
Який химерний і  викривлений  світ сьогодні. 

6

     З Антоніною Сергіївною ми домовилися зустрітися не в школі. Для відвертої розмови не пасувала казенна атмосфера. Вона радо погодилася, зустріч була призначена у тихому кафе біля її роботи, майже в центрі міста.
 Антоніна Сергіївна Хорольська виявилася жінкою років за сорок, невеликого зросту з глибокими карими очима. Вона була тоненька, майже тендітна, і дуже стильно виглядала:  одягнута в дорогий класичний сірий костюм, з прикрас тільки нитка білих перлів, без зайвого макіяжу. Така собі ділова жінка. Вона була зовсім не схожа  на свого сина. 
– Добрий день, Дарино Миколаївно, дуже рада знайомству, – простягнула вона вузьку долоню для привітання та із завченою  банківською усмішкою доволі міцно потисла мою руку. – Це так добре, що ви знаходите час для дітей і поза школою.
Після церемонії привітання ми сіли за столик у віддаленому кутку кафе.
Антоніна Сергіївна сказала, що вона пригощає, але я обмежилася кавою. Треба було розпочинати розмову, та я  вагалася… З чого почати?  Вона з привітністю менеджера прийшла мені на допомогу:
    – То як справи у мого сина? – чемно запитала.
    – Я навіть не знаю, як вам це сказати, –  я повертіла чашкою в руках , – може, те, що я скажу, вам видасться не зовсім традиційним… Ви не помічали у своєму синові чогось незвичного?
    – З ним все гаразд? Тут не замішані наркотики? – зразу  захвилювалася мати.
    – Ні, справа не в наркотиках, в цьому сенсі  можете бути спокійною. Щось таке дивне в його поведінці не впадало вам до очей? Нічого не помічали?
Вона замислилась. А я подумала про себе, що якось не так розпочала розмову… Ох і тяжко сказати, що треба і не рознервувати людину.
    – Помічаю, звісно. Купила йому новий комп’ютер, але не побачила, щоб він ним сильно переймався. Якийсь став відсторонений. Байдужий до всього. Я думаю, що це підлітковий період. Він завжди був замкнений, тихий. Я власне з ним проблем особливих не мала. Вчився завжди добре… А чому ви про це питаєте? Що з ним не так? Щось трапилося?
    – Та нічого, заспокойтеся. Нічого поганого… У нього є друзі?
    –  Майже немає. Він завжди любив самотність. У дитинстві багато читав. А тепер якось і це кинув. Останнім часом вони дружили з Майєю. Потім через щось посварилися. Десь із місяць тому.
    – З Майєю? А як би ви її охарактеризували?
    – Як на мене, дуже позитивна дівчина. Я знаю її батьків вже багато років. Ми з Іринкою, її матір’ю, навчалися разом в університеті й товаришували. Потім вона вийшла заміж за професора Верболаза і поїхала по світу. Я була рада, коли вони повернулися. Це я їм порекомендувала школу, де вчиться мій син. – (! Загадки потроху зникають…) –  Тим паче, що і за районом вона їм підходить. Я сподівалася, що дівчинці буде простіше адаптуватися до життя тут, якщо вона буде дружити з Кирилом, будуть разом готувати уроки… Я була дуже засмучена, коли вони посварилися – це вперше за всі роки, що вони знайомі. – Антоніна Сергіївна трохи нервово допила каву, а потім запропонувала:
–  Може, замовимо коньяку? Ви не заперечуєте? Бо  якась я напружена.
–  Гаразд, це було б дуже доречно, – у відповідь посміхаюсь.
Коньяк зробив своє діло, і я стала сміливішою:
    – Те, що я вам скажу, сприйміть, будь ласка, серйозно. Річ у тім, що у вашого сина надзвичайні гіпнотичні здібності. Я це знаю. Сама бачила, і як фахівець…
    – Які здібності? Щось я не розумію…
    – Гіпнотичні. Він мене проти моєї волі ввів у транс, і я заснула. Це звучить трохи фантастично. Звичайно, в цьому нема нічого страшного, не хвилюйтеся. Тому я й питаю, ви нічого ще дивного за ним не помічали? 
    – Це що, як у Мессінга? Ви впевнені?
    – Впевнена.
    – Я запалю, ви не заперечуєте? – Антоніна Сергіївна витягла з маленької стильної шкіряної сумочки тоненьку цигарку «Davidoff»,  чиркнула запальничкою і затягнулася. Якийсь час ми мовчали.
– Пам’ятаю, якось в дитинстві він зникав… – хриплуватим голосом почала  вона.
– Як, зникав? Кудись тікав?
– Та ні, не тікав…  йому було років зо три. Вперше це трапилося в гостях. Пішов до ванної мити руки, я чекаю, а він все не виходить. Зазирнула до ванної – його нема. Думали, десь заховався. Діти часто так граються. Обшукали всі закутки, спочатку в ванній, потім і всю квартиру. Хоч ніхто не бачив, щоб він із ванни виходив, та шукали всюди. Зник, наче під землю провалився. Я тоді так рознервувалася! Десь через півгодини знову до ванної зазирнули. Стоїть моя дитина біля крану, руці тримає під струменем води та зачаровано на неї дивиться (він взагалі дуже любив дивитися, як тече вода, міг і годину розглядати). Питаю: «Де ти був?». Каже, що нікуди не виходив. Я на нього нагримала, що, мовляв, він бреше. Ні, каже, нікуди не ходив, не ховався, весь час був тут. Розплакався, на цьому і скінчилося. – Дим тоненьким серпантином стікав з її цигарки до стелі. Вона трохи помовчала, і продовжила:
 – Я вже трохи забула про той випадок, а через місяць стався ще один, і ще більш фантастичний. Була зима, сніжно на вулиці. Вийшли ми з ним вигуляти Альму, собачку – пекінеса. Вже стемніло, далеко не відходили, зосталися  у дворі. Кирилко був поруч. І тільки я відпустила його руку, щоб спустити собаку з повідця, повертаюся – а дитини вже немає. Двір порожній. Жодної живої душі. Тільки я, та собачка бігає. Я аж вся похолола. Немає! Ніде! Думаю, як же він так швидко втік? По слідам, може, знайду.  Озирнулася – ніяких слідів на снігу, тільки ті, по яких ми прийшли. Мене охопила справжня паніка. Гукаю його – тиша. Пройшло хвилин із п’ять. Гукаю знову. Раптом чую: «Мама, що з тобою? Я тут!». Стоїть, ніби нічого не сталося. Кажу: «Де ти був?». «Тут був!», – відповідає. Що тут скажеш? – Антоніна Сергіївна загасила цигарку в попільничці,  витягла ще одну  і знову запалила:
 – Я намагалася про це не думати. Втішала себе, що такі нервові галюцинації трапляються  від перенапруження. Я в той час багато працювала. Він зазвичай з нянькою сидів, а я додому дзвонила кожні півгодини. Контролювала, чи на місці. Боялася його втратити… Може, й насправді мені це все ввижалося?  Що ви про це думаєте?
– Я не знаю, все це так дивно…
– Я про це нікому не розповідала, бо це виглядало, ну ви розумієте… не зовсім логічно. Я не звикла до такого… Це якось моторошно… І от знову… А можна зробити так, щоб у мого сина це все минулося?
– Що минулося?
– Ну, його гіпнотичні здібності, як ви кажете. Щоб він став звичайною дитиною? Може, там, пігулки якісь пропити?  Щоб  це пройшло. Йому в інституті ще навчатися…
– Я думаю, не варто цього робити.
– Може, його до лікаря відвести?
– Прошу вас, нічого не робіть. Все буде добре, я з ним поговорю. Він нормальний хлопець, не треба його лікувати!
– А як же, нормальний… Самі ж кажете. А що, як йому це в майбутньому зашкодить? – сумно посміхнулася вона.
– Все минеться. Не хвилюйтеся. Я з ним попрацюю. Я вам гарантую, що все буде добре. – Мені вже було шкода, що я розповіла їй. – Ви мені обіцяєте, що ця розмова залишиться поміж нами? Не кажіть нічого Кирилові, щоб не травмувати його. Гаразд?
– Гаразд.   
– Дозволите ще одне запитання? Коли і де народився ваш син? Час народження пам’ятаєте?
    – Звичайно, пам’ятаю. Двадцять четвертого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року, в місті Києві.
Я записала дані до себе у блокнот.
    – А час  пам’ятаєте?
– Звичайно. Я на годинник дивилася. О шостій ранку. Хоча, шести годин ще не було… десь  півтори хвилини не вистачало. Але записали о шостій.
– Яка ви пильна.
– Я завжди така, – посміхнулася  Антоніна Сергіївна. – А навіщо це вам?
    – Та так, перевірю одну теорію. Ранок… Цікаво…

7

Дзвоню Ігорю. Треба віддати щоденник.
    – Ігор, – кажу, – ти мені  не скинеш на флешку свою астрологічну програму? «Almagest», якщо не помиляюсь.  Я прихоплю свій ноутбук. Поставиш її мені, гаразд?
– Нема проблем, –  радо відповідає.

8

Зі щоденника Альони.

07. 09. 2009 р. Понеділок.

 Нарешті! Нарешті це сталося!  Я познайомилася з ним на Дні народження в Ірини.  Коли заходила до ресторану, вся компанія була уже в зборі. Я вдягла своє жовте «убойне» плаття з вирізом на спині й була просто незрівнянною. Коли зайшла, у чоловічої половини ледь  не стався інфаркт від захвату, а у жіночої – від ревнощів. Дами хутенько своїх бойфрендів за руки похапали, щоб не втекли. І тут я побачила його.  Він сидів у кутку і не зводив з мене очей. А очі у нього – боже мій, які очі! Сині-сині, немов аквамарини. А сам – вилитий Бред Піт! Я, звичайно, зробила вигляд, що він мене анітрохи не цікавить. Він сам мене запросив на повільний танець. Потім не відходив від мене весь вечір. У нього таке гарне і незвичне ім’я – Арсен. Це від грецького „арсен” – мужній. Додому відвіз мене на своїй машині (ще й якій – БМВ!). Домовилися, що він мені подзвонить завтра…
Якби я знала, чим закінчиться цей день, то не переймалася  б так тим, що мене цього року поставили класним керівником  11-б. Там же одні придурки мовчазні! Ця стара зміюка Гюрза таки вивела мене із рівноваги. Знайшла дурепу молоду, щоб всі дірки затикати! Це вона мені помстилася. За те, що я минулого року не залишилася на їхню дебільну практику, а поїхала на море до Італії. Вони там усі, ці старі кошовки, від заздрості ледве свої вставні щелепи не проковтнули!   

10. 09. 2009 р. Четвер.

Ця школа мене скоро зовсім дістане! Ці діти – справжні виродки. Я б таких розстрілювала! Вони мене на класній годині  приспали своїми новими НЛП-технологіями! Я б книжки про гіпноз заборонила продавати до 18 років! Діти дивні, ворожі. Я відчуваю, як від них йде негативна енергія.  Особливо мене дратує ота Майя Верболаз! Зі своїм кільцем у вусі. Як з племені Тумбо-Юмбо. А вдягається так, немовби з секонд-хенду! Якісь обшарпані джинси і пайта до колін. А ще має пристойних батьків! Як їх з такими дітьми в посольство беруть працювати? Вона мене теж ненавидить. Дивиться – аж пронизує поглядом. Мабуть, приревнувала до свого дружка – Кирила. Він таки симпатичний хлопець. І, я впевнена, має сексуальні фантазії щодо мене. Але я на таку дрібноту уваги не звертаю. Мені здається, що в тому моєму ганебному сні  замішана  саме Майя. Це вона всіх зорганізувала. Півкласу до неї в рот заглядає!
    Сьогодні нарешті подзвонив Арсен. Вибачався, що раніше не зміг. Дуже, дуже хоче мене побачити. Я сказала, що вільною буду тільки на вихідні – хай помучиться!  

12. 09. 2009 р. Субота.

Сьогодні у мене було перше побачення з Арсеном. Він приїхав по мене з гламурним букетиком орхідей. Як він довідався, що я люблю орхідеї? Ми  під’їхали  до ресторану з аналогічною назвою. Там  на мене чекала вишукана вечеря, потім гуляли нічним містом. Заходили по дорозі до кав’ярні, пили моє улюблене  «Мартіні», потім знову гуляли. Це була чарівна ніч! Як у казці! А потім ми поїхали до нього. І там було все: і свічки, і лямур, і тужур, і зранку кава до ліжка. Здається, я закохалася по вуха! Арсен, коли віз мене додому,  став розпитувати про учнів, що у мене в класі. Я розповіла йому всі свої версії, й він, на відміну від Дарини, не говорив мені, що це все я собі уявила, а дуже уважно мене слухав. Я ще подивувалася, навіщо це йому? Мабуть, я десь обмовилась, і він намагається мене підтримати.  Навіть газет купив на цю тему, щоб я переглянула.

14. 09. 2006 р. Понеділок.

Це не діти, а жах. Я їх боюся. Сама від себе не чекала, що буду боятися дітей. Мені здається, що вони  не тільки забирають інформацію у мене з голови. Щось відбувається значно страшніше. В мене після них такий тужний настрій – хочеться повіситись. І ще почали снитися кошмари. Може, це порча? 
Сьогодні, не знаю, як назвати, був сон (чи не сон). Прокидаюся вночі, хочу ввімкнути світло – воно не вмикається. Раптом відчуваю, що я знаходжуся уві сні. Кімната моя така ж, як і насправді: один в один! Підходжу до вікна – на небі місяць повний. Відчуваю все, як в реальності – фіранка  на дотик трохи холоднувата, бо кватирка відкрита, пеларгонія, що в мене на вікні, цвіте, смердить задушливо. Хочу закрити кватирку, аж раптом в неї залітає щось чорне, наче кажан. Б’є крилами, кидається на мене і пищить так, що вуха закладає. Думаю, треба прокинутись! Прокинутись! Нарешті прокидаюся. Хочу ввімкнути світло – не вмикається. Аж раптом відчуваю, біля мого ліжка  Щось стоїть. Це «Щось» якесь таке, що й не описати. Якийсь згусток матерії чорної. Я відчуваю, що в ньому немає життя в людському розумінні слова. Але між тим воно живе і дуже розумне, але немов механічне. Навіть присмак металу від його присутності на губах. І такий запах, як від нового гумового колеса. «Щось» до мене  звертається, хоче, щоб я пішла з ним. В мене від цього такий жах охопив, як ніколи в житті! І я ж знаю, що не сплю! Я заплющила очі, й від страху навіть молитви згадала. Почала молитися (дай бабці здоров’я, що навчила!) і… знову прокидаюся. На цей раз світло ввімкнулося! Так я з цим світлом до ранку і проспала!
Хотіла розповісти Арсенові, та передумала. Такого нікому й не розкажеш. Скажуть, з глузду з’їхала!

16. 09. 2009 р. Середа.

Арсен мене знову питав про моїх учнів. Мені це видалося підозрілим. Така цікавість. Що, нема більше про що поговорити?  Я  спочатку переводила розмову на інші теми, проте він наполягав, і навіть (!)  попросив  принести список дітей, які в моєму класі вчаться на відмінно та які поводяться не дуже адекватно. Тоді я в нього і запитала дуже наполегливо (я це вмію робити!): навіщо це йому?  Він трохи помовчав, а потім витягнув посвідчення працівника СБУ. Сказав, щоб я нікому не розповідала. Мовляв, будемо разом працювати. А все це – державна таємниця. Каже, що по всіх школах зараз багато дивних дітей, і вони їх всіх беруть на облік, і щоб я не переживала – нічого страшного з ними не буде. А мені що? Якби їх і пересаджали  всіх, було б тільки приємно. Менше всілякої наволочі буде на світі. Пообіцяла принести йому список та трохи постежити за ними. Мені чомусь стало сумно: може, він мене тільки використовує, а зовсім не любить… Але ми з ним ввечері пішли до ресторану «Орхідея». Він був такий уважний, що я трохи заспокоїлася. Може, й на краще, що цими виродками займається Арсен. Він мене захистить.  

21. 09. 2009 р. Понеділок.

Сьогодні вночі мені знову снилися жахи. Це все мої «улюблені» учні – я майже впевнена! Вони на мене це все навіюють. Хочуть здихатися мене. Я їх ненавиджу. Але терплю. Треба ж допомогти Арсену. Сьогодні підслухала розмову (і навіть записала на диктофон, як просив мене Арсен) – вони десь збираються на наступні вихідні. За містом. У них там якийсь «шабаш» відьомський.
Принесла записи на побачення. Мені Арсен розповів, як від них екрануватися, щоб не чули думок. Виявляється, серед них є такі, які чують! Ще він дав мені книжечку, як тренуватися, щоб набирати силу для боротьби. Вже після перших вправ почуваюся дуже сильною! Такий прилив енергії! Арсен – велика людина. Багато чого вміє і каже, що й мене навчить. Я з ними порахуюся!

 
  
25. 09. 2009 р. П’ятниця.

Ходила до Дарини. Принесла їй газети на доказ. Про Арсена, звісно, нічого не розповідала. Вона  не хоче мене слухати. Але це її проблеми, що вона така тупа.
Я  набираюся сили. З його допомогою я вистежу їх! Як мені хочеться їм помститися!
Нічні кошмари продовжуються. Такі, що навіть страшно описувати!


26. 09. 2009 р. Субота.

Пішла стежити за перевертнями… О 20 годині 30 хвилин вони збираються на станції «Арсенальна». Взяла з собою диктофон і портативну відеокамеру.

27. 09. 2009 р. Неділя.

Я все побачила. Описувати не буду. Державна таємниця. Арсен забороняє. Знову снився кошмар. «Щось» приходило по мене.     (густо закреслено)
Я скоро не зможу йому протидіяти.
Арсен взяв записи і зник. Обіцяв передзвонити. Але поки мовчить. Може, він мене покинув?

30. 09. 2009 р. Четвер.

Я втрачаю волю. Я роблю те, чого не хочу. Він керує мною.
Він наказав мені звільнитися з роботи. Я звільнилася. Досі не можу собі пояснити, навіщо я це зробила. Батьки підозрюють, що зі мною щось не так.

2. 10. 2009 р. Субота.

Боже, яка ж я потвора! Що я вчинила! Я боюся. І ненавиджу весь світ. Я так більше жити не можу!


9


Щоденник Альони мені майже нічого не прояснює, натомість ставить купу нових запитань. Хто такий – цей таємничий Арсен? І хто керував  Альоною? Що вона бачила, коли стежила за дітьми?  І що ж вона такого вчинила?  І головне запитання – від чого вона наклала на себе руки?
Хоча щоденник таки дає ниточку щодо місця зустрічі «фіолетових», але, хтозна, чи саме там вони зустрічаються регулярно.
    На сьогодні я призначила зустріч Майї Верболаз. Але вона не з’явилася в школі взагалі. Я вирішила передзвонити батькам. Слухавку взяв батько:
    – Професор Верболаз слухає!
– Доброго дня, Івану Григоровичу, – чемно вітаюся, – це вас зі школи турбують. Вашої дочки не було сьогодні в школі. Ви б не могли пояснити причину?
– Вибачте, з ким я розмовляю? – уточнює батько Майї.
– З Рудь Дариною Миколаївною, шкільним психологом. – В слухавці пауза, професор кашляє, а потім хриплуватим  голосом перепитує:
– Вибачте,  як ви кажете ваше прізвище? 
– Рудь Дарина Миколаївна.
–Так, так… – знову замислюється  Іван Григорович,  трохи мовчить, а потім, наче  підбираючи слова продовжує – Майя  хворіє… На застуду.
– А коли Майя повернеться до навчання?
– Маємо надію, що з понеділка.
–Вибачте, я маю нагоду уточнити біографічні дані. Скажіть, будь ласка, коли і де народилася ваша донька, якщо можна, вкажіть, будь ласка, час народження.
– Навіщо вам така точність?
– Для обчислення індивідуальних біоритмів, – брешу я.
– Гаразд, десятого травня тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року, в дві години  ночі за Київським часом, тут, у місті Києві.
– Спасибі, – ніч…

10

Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, по сходах підіймається сусідка з третього поверху – огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу.  Біля неї біжить гладкий рудий кіт, піднявши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім  помічає мене:
– Добрий день, Дариночко!
– Здрастуйте, – відповідаю і нарешті встромляю ключа до замка.
  Вона дивиться на мене, і  я бачу по вдоволеному  і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому – в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється…
– До побачення, –  кажу не дуже чемно і, поки вона розкриває рота,  швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.
У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері з середини.  Сьогодні, як ніколи,  гучно лунають мої кроки коридором.  Порожньо.
 На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта… Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель – через секунду такий, як був. Нічого не змінити. Нічого не дізнатись.
Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю – вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга… Щось неправильно в моєму житті... Щось не так у цьому світі…
І нема спасіння…
Нема виходу... 
Я в лабіринті безглуздих дій…
Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла…
Дивні діти… Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слоновими дозами. 
Я працюю серед сновид…
А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію – я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують,  розколюють  із середини…
Одна частина свідомості заглядає до мене в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, в мій світ без правил і затишку… І щось ворушиться  в душі, ніби спогад,  і від цього така печаль… А друга –  волає від страху перед  холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед  первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, як тільки …
Тільки що?
Не знаю!
Не хочу знати!
Поверніть мені все назад!
Поверніть!
Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ!  Я беру книжку, що лежить поруч, і злісно жбурляю її на середину кімнати. Книжка летить. А потім… Не падає одразу, як їй  належить, а зависає на декілька секунд у повітрі…
 Від несподіванки я сідаю на диван і втуплююся поглядом в книжку, що нарешті впала, і, безпорадно розкинувши  сторінки, розкритою лежить на підлозі. …Боже, я хвора!  В мене починаються видіння. Бо цього не може бути! Ці думки підхоплюють мене з дивану, я біжу на кухню, ватяними руками шукаю якесь заспокійливе. Нарешті знайшла: «Барбовал». Годиться.  Випиваю цілу чайну ложку і запиваю водою з-під крану. Цією ж водою хлюпаю собі на обличчя. Вода холодна, справжня. Треба заспокоїтися. Подумати. Сідаю на диван на кухні, охопивши руками коліна, пробую думати логічно. Що зі мною відбувається? Може, це мені здалося? А може…  я здатна до телекінезу? Ця  думка чомусь веселить мене. (О! Краплі подіяли!) Я вирішую провести експеримент. Повертаюся до вітальні, підбираю з підлоги книжку і знову кидаю. Книжка падає без будь-яких чудес на підлогу… Таки здалося. Це нерви…
…А може, ні. Подивимося, поспостерігаємо. Чого це я так злякалася? Нічого страшного не відбувається, – вмовляю себе, як малу дитину.  Я ж не одна така божевільна, он і цей хлопець, Кирило... До речі, що він ще вміє? Зникати, як розповідала його мати?  …І Майя, й інші діти.  Вони знають! Вони точно знають, що відбувається – я в цьому впевнена. Я обов’язково повинна сходити туди, де вони збираються… Бо… я на них схожа.

Знову приходить на думку моя теорія, що я повинна щось знайти спільне між собою, Майєю та Кирилом. Коли я вперше над цим замислилася, мені, крім астрології, нічого на думку не спало. Дивні слова старого біля смітника мали означати якісь символи або не означати нічого… Повинні зустрітися ніч, ранок і день. Це ж суцільний символізм, як в астрології. А ще вечір. Кандидата на вечір в мене ще  нема. Але всі інші – є. Я справді народилася  вдень. Я навіть свої «бирочки» з пологового будинку знайшла – мама зберегла. На цих синіх клаптиках  церети було написано з дивною пунктуальністю: 14 год. 31 хв. Майя народилася вночі, Кирило – зранку. Треба тільки ввести дані в астрологічну програму і спробувати розібратися. Сідаю за комп’ютер. Набираю дані:
Майя – народилася 10. 05 .1992 р.,
час народження – 2 год. 00 хв.
м. Київ, координати: (lat- 50° 26׳;  long- 30° 31׳),
не забути поправку на  Гринвіч – 3 год (літній час);

Кирило – народився 24. 02. 1992 р.
час народження –  6 год. 00 хв.
Ні, на півтори хвилини раніше – так мати його сказала. Тоді – 5 год. 58 хв. 30 c.
м. Київ, (lat- 50° 26׳  long- 30° 31׳); поправка на Гринвіч – 2 год (зимовий час);

І я, Дарина – 01. 11. 1987 р.
час народження – 14 год. 31 хв.
м. Київ, (lat- 50° 26׳  long- 30° 31׳); поправка на Гринвіч – 3 год;

Вводжу всі дані. Комп’ютер видає три гороскопи. І в них є дещо спільне! У всіх трьох асцендент – сім градусів Водолія! Сітки домів повністю співпадають. Дуже цікаво… Що ж це означає? Сім градусів Водолія…  це я виписувала колись для себе. Я шукаю старий зошит, де записувала значення всього, що стосувалося мого гороскопу. Потім перегортаю сторінки. Ось воно:
«7° ≈ –  З космічного яйця народжується життя, світле і чисте. Нова активація зусиль силою несвідомої мети. Прояв себе, що перевершує всі очікування. Духовне сприяння.»
                        Елсі Уілер  «Сабианські символи»

Прояв себе, що перевершує всі очікування…
Треба передзвонити Ігорю, він в астрології краще розбирається. Може, пояснить мені цей дивний збіг в гороскопах. Може, це  ще щось цікаве означає?
Але я втомилася і сьогодні вже не можу думати. Треба як слід виспатися…


11


Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.
Заспокоїтися. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.
Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю через себе. Думки зникають.
Я – чиста свідомість.
Спалах. Жовтий спалах.
Світ – це гармонія. Я  знаю.
… Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним – таке блакитне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як все ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке Щастя!...
Світ – це гармонія. Я знаю.
Я це знаю, я буду пам’ятати.
Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?



Розділ IV

1

    Мене будить телефонний дзвінок. Я дивлюся на годинник – дев’ята ранку. Дзвонить Ігор. Вітає з Днем народження. Дійсно, у мене сьогодні День народження! Питає про плани. Які там плани… сьогодні неділя, хочеться відіспатися. А потім? А потім… не знаю. Ні, вдома не хочу, ні, гостей не запрошувала. Поїхати з тобою в невелику мандрівку? Відвезеш у дуже затишне місце? Гаразд… Поїду. Відвезеш. Дякую.
    Знову закриваю очі. Хочу додивитися сон, який так нахабно перервали  в найцікавішому місці. Але  його зміст з кожною секундою тікає від мене все далі, і вже, як не силуюся, не можу  напевне пригадати, що ж мені такого манливого снилося. Хочеться ще трохи полежати в блаженному стані напівдрімоти… Ще трохи побути на порозі між сном і дійсністю… В стані, коли стрілки годинника завмирають, а час  розтягується… і  зупиняється, коли зупиняються думки. Але вони невгамовні, ці думки,  не дуже підкорюються моїй волі. З’являються знову, і стрілки годинника починають відлік часу. Я цю гру придумала ще в дитинстві: суб’єктивний час можна  розтягувати – десь хвилин на двадцять,  поки  стрілка ліниво переміщується на одну хвилину.
   
    Ігор  ввечері й справді везе мене з міста до якогось незвичайного бару. За вікном сідає сонце, і на заході палахкотить червона смуга.  Поки ми їдемо, Ігор розхвалює бар:
– Там такий цікавий дизайн! А яка кухня! Ти не уявляєш! – А зупинившись на світлофорі, замислено постукуючи пальцями по перемикачу коробки передач, таємниче  натякає:
    – Взагалі, це майже єдине місце, де можна поговорити з повною впевненістю, що тебе не підслуховують.   
Я здивовано глипаю на нього. Мовляв, що за шпіонські пристрасті? Ігор неправильно розуміє мій погляд:
    – Цей бар знаходиться прямо під основним радаром і цим екранується. Смішно, правда?
Мені було це мало зрозуміле: якісь радари, та й ще основні… І я просто знизую плечима.
Зупиняємося ми в якомусь невеликому селі – будинків п’ятдесят. Ця екзотика знаходиться в старезному, трохи величному домі навпроти напіврозваленої німецької Кірхи. Я звертаю увагу, що на пагорбі за будинком знаходиться запущеного вигляду військова частина, сторожова вежа покинута, паркан обвалився. На території дивного військового об’єкту видніється допотопна вантажна машина (мабуть, часів Другої Світової), викрашена ядуче зеленою масляною фарбою. На кузові цього драндулету – справді радар, як на славнозвісних «Кольчугах» (я такі по телеку бачила). Хм… Він що, працює?!
На вулиці біля бару нас радо зустрічає хазяїн закладу – кремезний чоловік з широким простуватим обличчям. Подає по черзі нам руки, мовляв, дуже радий шановним гостям. І проводжає  до входу. Треба спуститися до підвалу. Бар справді не традиційний: стеля – аркою, побілена звичайним вапном. Посередині – величезний комин, викладений із грубої цегли, в якому палахкотять справжні дрова. По стінах розвішані різноманітні старовинні предмети, починаючи зі старезної алебарди, закінчуючи мідними кострубатої роботи тарелями.  Столи – з грубих дошок та з ослонами біля них. Приміщення, освітлене виключно свічками,  перебуває у напівтемряві, а від мерехтливого світла  по стінах пливуть загадкові тіні. Щось таки є в цьому середньовічному мінімалізмі – магічне і  водночас затишне.
Ми всідаємося поближче до  комину. Від нього йде приємне тепло і сосновий запах.
– Ну, як? Подобається?
– Так, вмієш ти вразити… Де ти такі місця відкопуєш?
– В мене природний талант, – самовдоволено мугикає Ігор. – Ти ще не знаєш, яке тут пиво! 
Пиво справді  неабияке. Його, виявляється, тут і готують. Фірмовий рецепт від хазяїна бару. Темне, трохи солодкувате, натуральне не консервоване пиво. Я – взагалі не велика  його любителька, особливо темного, але це – мене вразило. Якийсь напій богів. Ще й з домашніми ковбасками на закуску.
Людей в барі, як не дивно, майже зовсім немає. Тому ніхто нам не заважає розмовляти. Але ми спочатку їмо смачні ковбаски, запиваючи їх пивом. Мені справді подобається цей таємничий бар. Потім, наче здалеку, чується музика. Тужно тягне волинка якусь стару мелодію, і тіні заворожено танцюють по  стелі.  
– Ну, спасибі, ти мені справді зробив подарунок! – дякую я Ігорю і озираюся, шукаючи невидимих музикантів.
– Це ще не все, – відповідає, витираючи губи серветкою. – В мене, ще є для тебе справжній подарунок.
Він витягує з кишені маленький пристрій на зразок мобільного телефону і кладе переді мною:
– Це тобі!
– Що це?  – здивовано беру в руки  загадкову річ з екраном і верчу її в руках.
– Це – геніальний винахід одного «кулібіна». В простойменні називається: «Шукач», якщо по-науковому: УЕВ(МД) – уловлювач електромагнітного випромінювання в мікрохвильовому  діапазоні. Я точно всього не пам’ятаю,  я не дуже сильний в цих всіх фізиках, але це не так уже й важливо. Важливо, що він реально працює!
– Як ним користуватися? Для чого він? І для чого він мені?
– Як багато запитань і одразу, – усміхається Ігор. – Зараз все по порядку розкажу. Ти чула, що таке Меркаба?
 – Щось таке чула, здається, з каббалою зв’язане… колісниця… Але вже точно не пам’ятаю… До чого тут це? 
–  Коротше, Меркаба  у технічному сенсі –  це електромагнітне поле з температурою біля  4 градусів  за шкалою Кельвіна, що перебуває в основному в мікрохвильовому діапазоні. До чого тут воно? Є теорія, підтверджена практикою, що люди, які мають паранормальні здібності, випромінюють таке поле. Воно розташоване у вигляді диску навколо. У звичайних людей – його немає. Цей диск легко виявити науковими засобами, і, якщо в СБУ не помиляються, а вони не помиляються, є можливість запеленгувати його за допомогою супутників зв'язку і оцього самого «шукача». На екрані  якого видно всіх тих, хто цей диск має. Іншими словами,  цей технічний засіб дозволяє бачити людей, що активували свої Meркаба, і відстежувати їх переміщення по поверхні Землі. Зрозуміло?
– Так, але мені здавалося, що Меркаба має якесь відношення до колісниці,  переміщення.
    – Авжеж, має. Імовірно, це електромагнітне поле тягнеться через всі можливі паралельні всесвіти і всесвіти інших вимірів і, можливо, здатне змінювати свою природу з електромагнітної на будь-яку необхідну. Але все це – трохи метафізика. Хоча вчені цим займаються, але то – теорія,  і ніяких наукових доказів поки що немає.
– То це мені для того, щоб стежити? За ким? Ти мене що, вербуєш?
– Таке вигадала! Вербуєш! Це тобі для безпеки. Я за тебе хвилююся, особливо після того, що сталося з Альоною.
– Ти знаєш, я весь час думаю про неї. Щоденники мені мало допомогли, – сумно всміхаюся я. – А за нею що, стежили?
– Ти що? Навіщо СБУ якась Альона? Не така ж вона і цяця, щоб на неї час витрачали. Про неї навіть ніхто не знав до того, як вона познайомилася з Арсеном.
–  А хто ж такий Арсен?
– З нього, із цього Арсена, все і почалося. Ніякий він не агент, це Альоні він таку казочку розказав. Цей хлопець – справжній комбінатор. Гудінні якийсь вітчизняний! Уявляєш, такі речі може витворяти: дає в касу звичайні папірці, а йому – товари на вибір! Він і в банку  за папірці гроші отримував. Такі афери в місті вже декілька років. І ніхто не пам’ятає, яка зовнішність у злодія. Всі різне говорять. У нас в управлінні  навіть існувала версія, що їх ціла банда. Але потім прийшли до висновку, що це – той самий персонаж. І звати його – Арсен. Тільки упіймати його все не вдається. Альона була ниточкою, яка обірвалась. Таке враження,  що він і тут замішаний. Тепер ти розумієш, чому я за тебе хвилююся?
– Так що, у цього Арсена є це поле, і його можна бачити? – я помітила обмовку про управління («у нас»), але змовчала, уважно придивляючись до Ігоря.  
–  Можна, і не тільки його. У нього ціла купа знайомих, подібних йому. І в твоїй школі теж. Розумієш?
– А хто?
– Та багато, із 11-б теж. Ти з ними обережніше… Вони, звичайно, нічого протиправного ще не зробили, але, якщо зважити на їхні можливості, то все може бути. У тебе тепер є засіб, ти можеш перевіряти і знати, хто є хто.
– А чому ж тоді ви досі не спіймали Арсена, з такими засобами? – Я навмисне теж роблю обмовку: «ви». Помітить, чи ні?
– Ти думаєш, це так просто? – не помічає він. – Я ж казав, він же Гудінні справжній!
–  Ігор, – я уважно дивлюся йому в очі, – ти що, працюєш з батьком? Тільки не бреши мені. Такі приборчики в супермаркеті не купиш…
– Я не… – Він відводить погляд. – Дарино, ну що ти, як дитина! Яке це має зараз значення!
– Ти стрілки не переводь…
– Якщо правду, то я не можу тобі цього говорити, – повертає до мене погляд, – навіть тут, де нас ніхто не чує. Задля тебе ж. І про «шукача» нікому не кажи. Він в тебе контрабандою. Ти зрозумій…
– Добре, розумію, – зітхаю я. Ігор трохи жвавішає і витягує з нагрудної кишені папірець:
– Ось поглянь. Це – фотографія Арсена, я зробив копію. Запам’ятай: це дуже небезпечна людина.
 Із зображення на мене дивиться молодий хлопець, приблизно мого віку, русявий, коротко стрижений, з трохи кирпатим носом і відстовбурченими вухами, загалом приємної зовнішності, але він аж ніяк не тягне  ні на Фреді Крюгера (як на це натякає Ігор), ні на Бреда Піта (як  його описала Альона).
– Ти впевнений, що це він?
–  Так, на сто відсотків!   



   © Copyright. All rights reserved. © Все права защищены.
   © Все права на произведения принадлежат их авторам.
Информация на сайте выложена только для ознакомления. Любое использование информации с коммерческими целями запрещено. При копировании ссылка на сайт www.fantclubcrimea.info обязательна.