Сергій Жадан (м.Харків)

(«Кур’єр Кривбасу», січень-лютий 2009 р.)

з  циклу «Ефіопія»

Він був листоношею в Амстердамі,

слухав аббу, сидів на трамі,

дивився порно у вихідні.

Друзі його, пияки-радикали,

говорили:  «Ми все провтикали,

ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,

лібералізм і продажне лівацтво,

 і не ясно, що нас трима на плаву.

Євросоюзом керує сволота.

Вони говорять:  «Свобода, свобода” ,

а піди-но купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,

вона сьогодні, можливо, єдина,

де сонце свободи не встигло зайти.

Де вірять в людину – вільну, розкуту.

Спробуй пробити канали збуту,

давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.

Церкви московського патріархату

знімають вроки і славлять Джа.

Мануфактура та інші крами

там контролюються профспілками,

і співом ясніє колгоспна межа!

Там п'ють абсент при застудній хворобі.

Там демони у жіночій подобі,

 сховавши в горлі темну пітьму,

сповнять усяку твою забаганку.

«Давай, чувак – привези афганку!» –

повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.

Авіалініями Донбасу,

де на сніданок – лише бухло,

мріючи про країну шалену,

він вилетів за кордони шенгену,

лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,

з усіх іноземних знаючи грецьку,

котру тут нібито знали всі,

він трапив до рук дивовижній парі -

водій на форді й друг на кумарі.

І сяяли зорі у всій красі.

Водій сказав:  «Все нормально, зьома,

давай, почувайся у нас, як вдома,

тут друзі навколо, бачиш і сам.

Ти трапив на землю обітовану.

Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,

що вистачить на весь Амстердам!»

Був простір вечірньою сутінню скутий.

Стояла зима. Починався лютий.

І місяць за ними гнався, як птах.

Тривожно світилися терикони,

на Україну ішли циклони,

й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п'ятому кілометрі

вони застигли в злій круговерті

і тьма огорнула їх мулом густим.

Водій промовив: «Йохан, братішка,

по ходу, виходить, усім нам кришка,

молися своїм растаманським святим!»

Замерзло пальне, і стихала мова.

Смерть надійшла із портів, з Азова,

і демон смутку над ними літав.

Випивши дезодорант, щоб зігрітись,

він намагався комусь додзвонитись,

але телефон йому відповідав:

«На даний момент абонент недоступний.

Життя – процес взагалі підступний,

так, ніби тонеш серед ріки.

Смерть твоя – невелика втрата,

просто змінюється оператор

й повільно зникають вхідні дзвінки».

***

Море дихає чорним теплом,

розгортається, мов полотно.

І три комерсанти сидять за столом

і порівну ділять тепле вино.

Туману встояне молоко

затікає до піджаків.

І перший збиває своїм кулаком

хрустких метеликів і жуків.

Бо в серці в нього пекучі вогні

палають невідомо чому,

і темна хвороба останні дні

роз'їдає легені йому.

Він уже знає, які дива

є в цьому мороці і молоці,

що значать насправді зелені слова,

наколоті на його кулаці.

Все, що він бачив, – нічні міста,

портові крани і вантажі,

тривога, яка вночі вироста

і топчеться тобі по душі.

Все, що він чув, – старі кораблі,

друзі, розстріляні впритул,

жінка, яка в готельній імлі

розповідає щось про Стамбул.

Тепер він у цьому тумані сидить

і знає все, і йому все одно.

І другий завжди йому дасть кредит,

а третій запропонує вино.

І я хотів би в кінці життя

купитись на цей солодкий обман,

перш ніж відчалити без вороття,

перш ніж пірнути в чортів туман.

Сидіти й пити своє вино.

Дивитися смерті в просте лице

з друзями, котрі все знають давно,

знають, але не говорять про це.